Колишній президент Федерації баскетболу Києва Макс Каннолі Сергеев, який зараз захищає нашу незалежність на фронті, на своїй сторінці в Facebook поділився думками щодо переходу на українську мову.
"За час широкомасштабного я лишився багатьох друзів. Враховуючи, що друзів багато не може бути за замовчунням - мої втрати величезні. Майже всі вони не загинули на війні, а просто відсторонилися, зникли з мого життя за власним бажанням, мабуть маючи для цього важливі підстави. З одним ми припинили спілкуватися саме через мовне питання, яке для нього, як зʼясувалося, мало навіть більш значення, ніж для мене і вартувало багаторічної дружби…
У 1986, коли мій батько, військовий, перевівся з Хабаровського краю в Житомир, сімʼя навіть розглядала варіант отримання папірця, згідно з яким я не маю вивчати українську мову, бо ніколи її не чув і нею не розмовляв. Але до спроб не дійшло і в своїй руській школі я мав декілька разів на тиждень уроки мови та літератури. Всі мої дідусі й бабусі, проживаючи в Полтаві, Кременчуці та Києві, спілкувались виключно російською. Інститут був у Криму, що для всіх надає розуміння, якою мовою навчали там, чи не диво? Потім була спортивна журналістика і я працював в усіх топових виданнях країни, які, ну звичайно ж, були російськомовні. Був телеканал «Мегаспорт», де коментував російською. Пізніше я навіть відмовлявся від роботи повʼязаної з українською мовою, бо іншою володів досконало, а працювати суржиком не було бажання…
Все докорінно змінилося після 24.02.22. В «Марусиних ведмедях» було прийнято розмовляти українською за замовчуванням і це було якось органічно. Ми воюємо з руськими, навколо тільки й розмов про усілякі «паляниці», в стресі, на бойовому завданні, почувши російську мову, можна і шмальнути… Тому говорити мовою країни на яку напали було навіть безпечніше…
Більш того, вся ця навала призвела до якогось прозріння стосовно того, як пригноблювалася культура, що для цього робилося і як це все нами сприймалося. На днях ми навіть розмовляли з Андрій Гаркуша про те, як до нього в інститут приїжджали україномовні абітурієнти, які дуже швидко переходили на російську мову, «щоб не здаватися селюками».
Зараз я намагаюся сплатити борг українській мові за ту зневагу, яку вона отримувала від мене десятиріччями. Не цікавився, вважав марною тратою часу вивчення історії своєї землі і мови (радянська освіта - лише частково винна).
Тетяна Чеховська-Косцова просила, щоб я поділився своїм досвідом переходу з однієї мови на іншу. Немає нічого специфічного. Просто намагаюся розмовляти і почав в 43. Під рукою в телефоні перекладач, до якого регулярно звертаюсь, бо хочеться вдосконалюватись. Навіть лаюсь вже українською, хоча іноді, коли бракує часу і треба довести щось терміново, зриваюсь на руську. Найважливіше в цьому - не соромитись і мати бажання розвиватись. Наше суспільство зараз дуже добре ставиться до людей, які намагаються перебудуватися в цьому напрямку.
Нас довго годували наративами накшталт: «Спорт поза політикою», «Культура поза політикою», «Митці поза політикою»… Подивіться, яка кількість руських спортсменів, акторів, співаків підтримує війну і заохочує людей на вбивства. Яким недолугим треба бути, щоб продовжувати так вважати. Після останніх заяв лепса та баскова про фінансування тих, хто підірве українські танки, почути десь на своїй землі «рюмку водки», стане викликом. Якщо хтось вважає моє таке ставлення надто радикальним, катніть в тому самому танку, полежіть в окопчику під артою - це гарантовано змінює світогляд, спробуйте.
P.S. При всьому цьому варто зауважити, що в мене досі вистачає знайомих, які спілкуються зі мною російською і я не намагаюсь їх переробити. Це їх власний вибір. Навіть зі своїм Мате я спілкуюсь українською, хоча він досі говорить руською".
